4 роки в Луцьку

УВАГА! Занадто особисте та відверте.

Привіт! Чому все хороше так швидко закінчується? Ні, я зараз не про мої 4 роки в Луцьку (хоча це також), а про літо. На календарі у мене 30 червня, у вас, напевне, вже липень. Я геть загубилася в першому місяці літа, для мене його не було, всі мої думки займав кінець навчання та вирішальний вибір "а що ж робити далі?" Проте з цим я не буду поки поспішати, а поділюся з вами своїми враженнями, почуттями та згадками за всі ці 4 роки в Луцьку, які мене змінили.

 Найпопулярніше запитання, яке я отримувала протягом цих років, - "Чому саме Луцьк? Чого так далеко і чому не Київ?" Якби ж все було так просто і якби ж я сама знала відповідь на ці запитання. А чи вірите ви в долю? В цьому випадку я стовідсотково все звалюю на неї. Так, із впевненістю можу сказати, що я не даремно вступила до Луцька, навчалася та жила в цьому місті. Зізнаюся чесно, що до вступу в Луцьк, я абсолютно нічого не знала про це місто. Для мене існувала Волинська область, біля неї Рівне та Ковель і все. І мене завжди дивувало те, чому ж Волинська область, якщо обласний центр - Луцьк.

Хм... і цей жарт долі😉😊 Тепер без Луцька не уявляю свого подальшого життя.

Спочатку мене не хвилювало, що я їду за 600 км від дому, як я буду їздити додому і взагалі, що це чуже та незнайоме для мене місто (і на хвилиночку - мені було всього 17 років). 

💭 Щось я взагалі розпочала не з того, не можу зібратися та написати про основне, хоча це такий важливий та неоднозначний період мого життя, що обрати щось одне або ж описати його декількома абзацами доволі важко. Але я спробую. 💭

Так ось, на перший погляд, місто здалося мені дууже гарним, привабливим, особливо центральна його вулиця, та великим. Нові люди, маршрутки, тролейбуси, назви вулиць, зупинок, магазинів. Все це для мене стало важливим лише після того, як я усвідомила, що залишилася сама-самісінька в незнайомому місті. Батьки поїхали, а дитина залишилася сам на сам зі своїми переживаннями. Як зараз пам'ятаю свою першу ніч у гуртожитку. З дому я взяла свою улюблену іграшку, на моєму ноуті були фотки батьків із відпочинку, а ще і рамка з фотографією - це все було біля мене, а я заливалася слізьми! Було дуже боляче, відчуття непотрібності та залишеності повністю мене заполонило, я плакала і плакала. Хм...точно, як небо в день мого від'їзду з дому. Це все настільки стало для мене шоком, що події того дня ще й досі інколи виринають у моїй пам'яті. Я не можу сказати, що батьки завжди тримали нас із сестрою біля них, нікуди не відпускали чи щось подібне, ні. Напевне, я все ж таки домашня дитина і мені було важко змиритися з тою думкою, що саме зараз доведеться майже все вирішувати самій. Перший рік навчання та життя в Луцьку був водночас найскладнішим та найпростішим. З'явилося багато нових знайомств та людей, я відвідувала безліч заходів, дізнавалася нове місто, себе, вчилася вирішувати проблеми та конфлікти (а останніх, як виявилося з часом, було в мене забагато), перші самостійні поїздки додому потягом, Київ, метро, перші нічні клуби до ранку, перший День народження не в колі сім'ї, перші самостійно вирішені проблеми та перші успіхи в навчанні. Це було настільки все новим, невідомим, свіжим потоком у моєму налагодженому житті. Проте думка, що Луцьк не для мене, почала все частіше з'являтися в моїй голові і яскраве небажання їхати до Луцька кожного нового разу заганяло мене в жахливий депресивний стан.

Така нелюбов тривала майже три роки. Було досить багато моментів, через які я шкодувала, що вступила саме до луцького університету. Не через систему або особливості навчання, а через саме місто. Наші з ним стосунки не складалися. Причиною, швидше за все, були люди. Я ототожнювала це місто з тими людьми, яких знала, з якими товаришувала та з якими сварилася. Хороші моменти завжди затьмарювало щось негативне. Цей негатив я запам'ятовувала краще та надовше. Я ніяк не могла його залишити в минулому та спробувати побудувати інше, краще, без гіркого досвіду. Не виходило. А потім все змінилося. Як в хорошому фільмі з happy end-ом...

Життя в гуртожитку теж не було одноманітним та прісним. Ніколи б про себе не сказала, що кожного нового року буду жити з іншими людьми та в інших кімнатах. Гуртожиток допомагає краще пізнати себе - це в першу чергу - та інших, пізнати всю суть та реалії життя, навчитися відстоювати СВОЮ думку та свої бажання і не підлаштовуватися під інших. У гуртожитку починаєш цінувати дім, його затишок та комфорт, свій рідний куточок у квартирі, відсутність чужих та незнайомих людей, можливість приготувати все, що хочеш, і не чекати для цього вільної та робочої(!) камфорки, можливість прийти після 12 години ночі і не залежати взагалі від якихось годин прийому гостей і від санітарних днів. 

Гуртожиток - то взагалі окрема сторінка мого життя. Стільки всього відбувалося в його стінах, особливо на першому курсі все сприймаєш, як щось незвичайне, майже нереальне та з іншої паралельної. Сусіди з вічною музикою та вечірками, несправний душ, неприбрана кухня і гори сміття, згоріла гречка, виключення води без попередження і мої щорічні переселення з кімнати в кімнату. Хахах...зараз це згадую з посмішкою, проте тоді це була для мене міні-трагедія. Ви не думайте, що все було аж настільки сумно та погано. Було багато приємних моментів, хоча по-справжньому студентське життя для мене остаточно відкрилося десь наприкінці 2 курсу, а переломним став саме 3. 

За що можу дякувати саме гуртожитку? За двох людей. Вони з'явилися у моєму житті завдяки випадковостям. І навіть я б сказала більше - на перший погляд я взагалі не подумала б, що ми будемо дружити. Я кардинально від них відрізняюся, але наскільки це нас зближає!

Якщо все вдасться так, як цього хочу я, то надалі я б не хотіла знову жити в гуртожитку. На мою думку, в гуртожитку для студентів є лише один плюс - це його вартість порівняно з квартирами. І все. Це така школа життя, яку варто пройти, хоча б для того, аби дізнатися чого ти вартуєш насправді. У кожного є своя історія. Моя - ось така. Не буду стверджувати, що інші схожі, кожна унікальна і в кожного є своя думка стосовно цього.

Будьте хорошими людьми, але не очікуйте від інших, що і вони будуть такими. 

Можливо, у вас виникло запитання, чому я вирішила написати про своє луцьке життя, чому інші не пишуть про свої студентські роки, а я ділюся. Насправді, я не знаю, чому вирішила поділитися тими подіями, чому для мене це все так серйозно. Вибір навчатися в Луцьку був неочікуваним навіть для мене, а 4 роки, проведених там, я ніколи не зможу забути. Це як-не-як не 1 місяць і не один рік, а ціла епоха для мене. І, читаючи мої пости і, можливо, знаючи мене особисто, ви б могли здогадатися, що я не змогла б обійти стороною і не написати про Луцьк і про своє студентство.

За ці 4 роки я вивчила всю дорогу з Луцька до Славутича та розклад потягів і автобусів, я розібралася в метро в Києві, знаю, що робити, аби в тебе наступного разу нічого не поцупили на вокзалі, знаю, де дешевше купити продукти. Завдяки Луцьку я подорослішала, хоча коли приїзжаю додому стаю знову маленькою дівчинкою. 

Луцьк став рідним. Є місця, котрі стали для мене особливими, своїми, які асоціюються з певними людьми та музикою, де хочеться проводити свій вільний час та зустрічатися з друзями. Є вулиці, якими хочеться гуляти цілий день і згадувати все, що відбувалося раніше. Та і взагалі Луцьк - великий клубочок спогадів, який хочеться весь час розплутувати і повільно насолоджуватися і радіти, що це все було зі мною. 

Ні, вдома добре. Вдома найкраще, як ніде у світі. Проте дім - це дещо інша субстанція. Ти приїздиш додому і таке враження все інше своє життя, десь там далеко, ти зупиняєш на паузу. Вдома ти відпочиваєш, нікуди не поспішаєш, але за два-три дні хочеться знову бігти і рухатися далі, зняти паузу, повернутися до тої точки, з якої вийшов. Так і з Луцьком. Розумію, що там друзі, знайомі, навчання, свої історії - моє життя, а вдома - батьки та дитинство. І вже зараз немає того небажання їхати з дому. Дім став територією комфорту, безтурботності, де я назавжди залишуся дитиною. 

Раптово у моєму серці знайшлося місце ще й для Луцька.💞 І, можливо, Луцьк не найгарніше місто, не найбільше, проте для мене воно стало особливим. Вірю, що наша з ним історія ше не закінчена і матиме щасливе продовження. Все ж таки не випадково я обрала саме це місто серед інших?

Продовження далі...

Завжди з вами, 

Я!