Мій внутрішній гамлетизм

Понеділок. 

Початок моїх останніх навчальних днів в університеті. Їхала додому, звучала гарна музика, навіть доволі символічна, а я дивилася у вікно і розуміла, наскільки мене змінили Луцьк і ці п’ять із половиною років. Будинки, машини, перехожі, а я сиділа і не вірила, що час все-таки так швидко минає. Ця, здавалося, буденна дія надихнула мене на тисячі інших думок, які і без цього хаотично живуть в моїй голові. Щоправда, не маю сили їх усіх впорядкувати та розкласти по поличках, систематизувати та й взагалі прибрати зайве.

Я все пропускаю через себе. Такий собі фільтр подій, на виході якого весь спектр найрізноманітніших думок та емоцій. Друзі кажуть, що в мені співіснують десятки інших «я», з якими дуже важко знайти спільну мову та потоваришувати. Маски? Мені здається, що це не зовсім так. І роздвоєнням особистості теж не страждаю. А ось розібратися в собі все ж таки не можу. Одна якась незначна для інших подія може так вплинути на мене, що буду думати і переживати невідомо скільки часу. Щось інше може мене сильно схвилювати. Критика або якийсь грубий коментар від малознайомої людини підірве мене та зародить зернятко невпевненості у собі та власних силах. Залежність від чужих слів та думок? Частково, так. Проте я більше схиляюсь до того, що це відсутність свого внутрішнього (або зовнішнього) сильного авторитету. Дурниці? Не скажу, що я інфантильна, але все-таки від сильної людини або ж скоріше від поради сильної людини поруч не відмовилася б. І знову ж таки зараз подумки інша «я» вважає, що це не правда. Звісно, що маю і сильний характер, і власну думку стосовно життя та життєвих обставин, і ніхто мені взагалі не потрібний. А запитувати поради – то страх прийняти особисте рішення і нести за нього відповідальність. Ти в себе одна. Заради себе треба жити, бо всі люди біля тебе тимчасово, як би це не прикро було усвідомлювати. І тут не можу не погодитися. У моєму житті вже неодноразово були ситуації, які тільки підтверджували цю думку. І перші дні в Луцьку, ще тоді не знайомому мені і чужому місті, і критичні ситуації зі зміною житла, коли звернутися по допомогу просто нема до кого. І це відчуття самотності та непотрібності гризе та руйнує мене зсередини. Що сказати? Такі моменти виховують краще, аніж будь-які тренінги та уроки відомих тренерів.

Я не маю чіткої позиції стосовно будь-якого питання у житті. Тут-таки підключаються мої інші внутрішні особистості. Скажіть мені, чому не можна впевнено для себе вирішити, що чорне, а що біле, що добро, а що зло? Чому завжди присутня ось ця нотка гамлетизму у моєму житті? Не знаю, чи я колись знайду для себе всі відповіді на свої ж таки запитання, але жити спокійно мені точно не вдасться. А може, це й на краще? Це ж прекрасно мати неоднозначний погляд на різні ситуації, мати незаштамповані думки стосовно будь-якої життєвої історії. І погодьтеся, хіба це все зможе обдумати одна людина? Чи це погляд інтроверта?

А листопад мені не дає розслабитися та отримати задоволення від останніх тижнів перебування в Луцьку. То маю одні труднощі, то інші, то ще треті, але всі вони проходять через мене, наскрізно, через кожну клітину мого тіла. І як в цьому випадку я ще не зійшла з розуму, ось так переживаючи проблеми маленького і великого масштабів? Але думаю, що все в цьому житті не випадковість. Зокрема і те, що зараз частіше зустрічаю людей, які правдиво вказують і описують ті речі з мого життя, про які я боюся думати і правдиво зізнатися собі в них. Наприклад, останнім часом стала ще більш копирсатися в собі й у своїх думках, переживаннях та емоційних станах. Знаєте, це вже було трохи на межі здорового глузду і божевілля. Постійні метання з одного полюсу до іншого. Слова близьких та друзів пролітали повз і потрапляли в порожнечу. Я не могла їх сприймати зовсім. І тут «раптово» з’являються люди, які мене буквально виштовхують із мого амебного існування, звісно, не без рішучих та трохи різких для мене висловлювань. І знаєте, допомогло. Допомогло врешті-решт повірити в себе. Але передувало цьому дно, на яке впала, і з якого не мала сил піднятися. Інша людина дуже чітко та правильно описала мені те, що я роблю зі своїм життям: 

«…ти надто занурюєшся в негатив, який в тобі живе спогадами чи емоціями, і тим самим переживаєш його ніби по другому-третьому колу». 

Наскільки ж це влучна думка! Часом якась стороння людина краще тебе розуміє, аніж ти сама себе. Ці слова стали наче б каталізатором мого внутрішнього світу. Для чого переживати те, що вже колись пережите? А може, воно все ж не до кінця пережите?

Мені просто хочеться відключити свій мозок на деякий час і не думати. Забути про таку функцію людини й абстрагуватися кудись далеко-далеко, жити і задовольняти свої прості природні фізіологічні потреби, як Ніка в однойменному оповіданні Пєлєвіна. Або просто дивитися на зоряне небо, співати пісень і не думати, як в епізоді з фільму «Титанік». 

Здається, мені так мало треба для абсолютного і безумовного щастя!