Київ. Перші дні
Вівторок. 5 ранку. У кімнаті вже світло. Мій перший повноцінний день у Києві, точніше поки що у Вишневому...
Вікно навстіж відкрите - і з нього долунають звуки, які в результаті поєднуються в какафонію міста. Сигналізація машини переривається шумом від потягів, які недалеко від будинку сестри проходять ледь не через кожні 15 хвилин, а ось тут ще й співи птахів. Такі сольні номери можна почути і справді тільки зранку, навіть тільки дослухатися до них. Ворони. Але стає тихо.
Я думаю, що не виспалася, очі важкі, у голові прояснюється картинка і вже вимальовується план на цей день. Знову вриваєшся у життя, приходиш до тями після нічного зникнення з реальності. Хоча... Попередній був настільки багатий на емоції, що думала засну швидко і без зайвих думок, але ж ні. Враження, що не спала зовсім, а тільки пролежала ніч із заплющеними очима та з розумінням всього, що відбувається навколо. Підйом о 8.
Висновок за мій перший день у Києві: хочеш побачити і зрозуміти місто, вивчити його - їдь на співбесіди в різних куточках міста. Та ще й з мінімальним проміжком часу між ними. Важко. Приходиш додому, у думках лише одне бажання помитися і лягти спати. Відключити свій мозок хоча б до завтрашнього ранку, який знову ж таки невідомо куди тебе приведе... Шалений темп, який може тебе закрутити повністю, якщо ти до цього не готовий. І є можливість абсолютно в ньому загубитися. І добре, коли є люди, які вчасно простягнуть тобі руку допомоги і зупинять тебе, виведуть із цієї круговерті життя хоча б на вечір вівторка, з 19.00 і до... А це вже вам вирішувати, наскільки довго.
День другий.
Поїхала на співбесіду на 10 ранку, не хотіла, вимусили домашні обставини. Хороший район Києва, поки дійшла, отримувала естетичне задоволення від історичної частини міста. смачно поснідала.
Моє правило номер 1 зараз - головне поснідати, бо день буде такий, що вночі прийдеш, звалишся у ліжко і ні про яку їжу навіть і думати не зможеш. Сподіваюся, що це "прєлєсті" тільки перших днів перебування у столиці. Важко, емоційно особливо. Нові райони, ходжу з телефон у руках, бо без Гугл карти я не впораюся і заглублюся ще більше. Хоча і з нею я теж гублюся;) у такі моменти відчувається дуже тонко, що ти один, саме зараз. Така собі мурашка у великому мурашнику. Починають з'являтися думки на кшталт "для чого це все треба?", "Я не впораюся", "я не можу, мене все дістало!" Загалом думки людини, яка втомилася, яку вирвали зі звичного життя і якій не дали вказівок, що ж робити далі! зараз сиджу на Позняках, у дворі багатоповерхівки, на дитячому майданчику і дивлюся, як граються діти. Тихо, шум міста залишився за межами будинку. Спокійно, якби тільки ноги не боліли. І якби ще я знала точно, куди саме мені йти. Але назад шляху нема. Ще ж стільки всього попереду цікаво, нового, незвіданого, часом страшного від мого незнання і дискомфортного водночас.
Мені снилося, наче б мене гвалтували.
А я нічого не могла з цим вдіяти. Усвідомлювати це навіть уві сні страшно. Все правильно: про що думаєш, те і сниться. Ні, я не буквально говорю і думаю про це. Емоційно я вже на дні, постійно в голові одні і ті ж самі думки виникають. Мої улюблені. Хочеться від них утекти, хоча б у сон, а виходить, що вони перебираються туди зі мною. Починаю плакати. Одна якась дрібниця - і я вже не стримую сліз. Від втоми, від морального та психологічного виснаження, а ще фізичного. Декілька фраз, сказаних мені для заспокоєння, навпаки мене збивають - і починається ще більша істерика. Увечері вчора вже хотілося, щоб хтось обійняв мене. Ось так по-справжньому. Або ж ні, не хтось мене, а я сама хотіла когось обійняти, сильно, щоб відчути хоча б на декілька секунд спокій.
Зі мною це вперше. Навіть у Луцьку перші дні було краще, ніжніше, без зайвих ривків... Настільки сильно мене вибив Київ. А це ще тільки 4 день...
Мої думки, записані протягом перших днів перебування у Києві. Записані в нотатках на телефоні. Важко все тримати в собі, а тому вирішила повернутися до блогу. Залишу напам'ять собі ці часи. Звісно, якщо мені захочеться колись ще про них згадувати.
Вікно навстіж відкрите - і з нього долунають звуки, які в результаті поєднуються в какафонію міста. Сигналізація машини переривається шумом від потягів, які недалеко від будинку сестри проходять ледь не через кожні 15 хвилин, а ось тут ще й співи птахів. Такі сольні номери можна почути і справді тільки зранку, навіть тільки дослухатися до них. Ворони. Але стає тихо.
Я думаю, що не виспалася, очі важкі, у голові прояснюється картинка і вже вимальовується план на цей день. Знову вриваєшся у життя, приходиш до тями після нічного зникнення з реальності. Хоча... Попередній був настільки багатий на емоції, що думала засну швидко і без зайвих думок, але ж ні. Враження, що не спала зовсім, а тільки пролежала ніч із заплющеними очима та з розумінням всього, що відбувається навколо. Підйом о 8.
Висновок за мій перший день у Києві: хочеш побачити і зрозуміти місто, вивчити його - їдь на співбесіди в різних куточках міста. Та ще й з мінімальним проміжком часу між ними. Важко. Приходиш додому, у думках лише одне бажання помитися і лягти спати. Відключити свій мозок хоча б до завтрашнього ранку, який знову ж таки невідомо куди тебе приведе... Шалений темп, який може тебе закрутити повністю, якщо ти до цього не готовий. І є можливість абсолютно в ньому загубитися. І добре, коли є люди, які вчасно простягнуть тобі руку допомоги і зупинять тебе, виведуть із цієї круговерті життя хоча б на вечір вівторка, з 19.00 і до... А це вже вам вирішувати, наскільки довго.
День другий.
Поїхала на співбесіду на 10 ранку, не хотіла, вимусили домашні обставини. Хороший район Києва, поки дійшла, отримувала естетичне задоволення від історичної частини міста. смачно поснідала.
Моє правило номер 1 зараз - головне поснідати, бо день буде такий, що вночі прийдеш, звалишся у ліжко і ні про яку їжу навіть і думати не зможеш. Сподіваюся, що це "прєлєсті" тільки перших днів перебування у столиці. Важко, емоційно особливо. Нові райони, ходжу з телефон у руках, бо без Гугл карти я не впораюся і заглублюся ще більше. Хоча і з нею я теж гублюся;) у такі моменти відчувається дуже тонко, що ти один, саме зараз. Така собі мурашка у великому мурашнику. Починають з'являтися думки на кшталт "для чого це все треба?", "Я не впораюся", "я не можу, мене все дістало!" Загалом думки людини, яка втомилася, яку вирвали зі звичного життя і якій не дали вказівок, що ж робити далі! зараз сиджу на Позняках, у дворі багатоповерхівки, на дитячому майданчику і дивлюся, як граються діти. Тихо, шум міста залишився за межами будинку. Спокійно, якби тільки ноги не боліли. І якби ще я знала точно, куди саме мені йти. Але назад шляху нема. Ще ж стільки всього попереду цікаво, нового, незвіданого, часом страшного від мого незнання і дискомфортного водночас.
Мені снилося, наче б мене гвалтували.
А я нічого не могла з цим вдіяти. Усвідомлювати це навіть уві сні страшно. Все правильно: про що думаєш, те і сниться. Ні, я не буквально говорю і думаю про це. Емоційно я вже на дні, постійно в голові одні і ті ж самі думки виникають. Мої улюблені. Хочеться від них утекти, хоча б у сон, а виходить, що вони перебираються туди зі мною. Починаю плакати. Одна якась дрібниця - і я вже не стримую сліз. Від втоми, від морального та психологічного виснаження, а ще фізичного. Декілька фраз, сказаних мені для заспокоєння, навпаки мене збивають - і починається ще більша істерика. Увечері вчора вже хотілося, щоб хтось обійняв мене. Ось так по-справжньому. Або ж ні, не хтось мене, а я сама хотіла когось обійняти, сильно, щоб відчути хоча б на декілька секунд спокій.
Зі мною це вперше. Навіть у Луцьку перші дні було краще, ніжніше, без зайвих ривків... Настільки сильно мене вибив Київ. А це ще тільки 4 день...
Коментарі
Дописати коментар