Київські замітки

Привіт. Постійно повертаюся до свого блогу. Маю тут можливість писати все, що хочу, і не боятися, що мене хтось засудить. А ще і розповісти, де я, що я, про що моє життя зараз і що в ньому відбувається взагалі.

Все нижче написане - мої думки, що виникали у процесі. Вони не пов'язані між собою темою, проте щось спільне в них є - мої переживання. Я в Києві, живу, працюю. Але що з цього виходить - читайте. Звісно, це не все. Бо вже минуло півтора місяця, як я переїхала до Києва. Траплялося багато, не про все я писала. Навіть трохи відійшла від письма. Стало навіть простіше у деякому сенсі. Не почуваю себе зобов'язаною писати тепер... Але думки все ж з'являються, і тому деякі з них я переношу на матеріальний об'єкт.
Спробую подати в хронологічній послідовності.

💭💭💭
Так дивно. Я б тут ніколи не була, якби не Діма. Не сиділа в цьому районі, у дворі одного із найдорожчих будинків Києва, не милувалася Дніпром, набережною з 22 поверху, не відчувала б всі ті емоції, які переповнюють душу насамперед від вдячності. Вдячності за те, що я тут, що все моє життя закрутилося, зробило зовсім інший, несподіваний навіть для мене самої поворот і яке вже ніколи не буде таким, як раніше.
💭💭💭
Півтора року я не відчувала цього. Не вірила, що це можливо і що колись все ж таки все наладиться. Ні, звісно, я вірила, але це були лише ледь відчутні вогники та імпульси цієї віри. У якийсь момент можна звикнути, до всього звикаєш врешті-решт. Ось і я звикла. До невичерпної туги за чимось, за собою швидше за все. Були і хороші моменти, але вони скорше діяли, як тимчасовий спазмалітик, який тільки на деякий час прибирав мої спазми. Минув час - і я дивлюся на Київ із 17 поверху. Відчуття спокою і тиші заполонили душу і тіло. Більше не хочеться плакати та кричати від відчаю та тотального розчарування в усьому. Хочеться сміятися, гуляти, цілувати, віддавати все те хороше, що назбиралося в мені протягом останнього часу. Нічний Київ прекрасний. Звуки міста заспокоюють краще, аніж заспокійливі. І знаходитися там, де я є зараз... я вдячна. Мене наповнює вдячність. Я хочу, щоб це тривало і тривало...
💭💭💭

Минуло два тижні, як я переїхала до Києва. Думки трохи заспокоїлися, в голові вже нема того урагану, як був у перші дні. Стало трохи легше. Я вже не думаю про те, що в Києві не надовго. Сприймаю це все по-іншому вже, як ще один мій життєвий етап. Звикаю до нових речей, досі мені не відомих та не звичних для мене. Не відчуваю себе самотньою. Знімаємо разом із Дімою квартиру. Вона чудова. З моменту, як я тільки переступила її поріг, виникло відчуття дому, спокою, затишку. Хочеться там жити не тільки один рік. Хочеться повертатися туди після роботи. І з роботою теж наче б все влаштовується. Дякуючи Дімі, я познайомилася з новими людьми, один з них мені запропонував роботу. Не знаю, мені страшно, бо я до цього моменту не мала такого досвіду. Та й працювала в тих програмах теж давно. Але Руслан (мій майбутній шеф) каже, що це не проблема, він мені допоможе. Та й взагалі він хороший. Діма... Підтримую мене, хоч зараз у нас трохи тяжкий період, починається притирка один до одного. Мені морально трохи важко. Намагаюся себе контролювати, але інколи це не виходить. Як зараз, наприклад. Трохи напружено поговорили - і пішла на вулицю. Сиджу в парку, слухаю музику і відходжу, аби не наговорити ще чогось поганого. Тут дуже тихо та спокійно. Мені подобається цей наш район. Навіть не відчувається, що ми в Києві. А де в мене почалися нові проблеми, по-жіночому. Не знаю, чим мені це вилізе в цей раз. Сподіваюся, що ніякої інфекції в мене нової немає!  Як так можна ставитися до свого здоров'я, маючи інші проблеми??! Наступного понеділка вже до лікаря, минуло 3 місяці. Сподіваюся, що все ж якийсь результат є.

💭💭💭

Ось так просто. Я на кухні вечеряю і дивлюся різдвяний фільм "відпустка за обміном", відпочиваю після першого робочого дня, а він сидить на балконі, зовсім поруч, п'є пиво, щось собі їсть, курить і щось дивиться на ноуті. Наче разом і ні водночас. Цілий день не бачившись, він занурився у свої перегляди, а я займаюся своїми. Не знаю, що відбувається з нами. Може, ми не пара?.. ось він підійшов, поцілував, налив пиво і пішов.
💭💭💭
Останнім часом дні, години тривають неймовірно довго. Навіть не тривають, а тягнуться з дуже низькою швидкістю. Година для мене триває, як вічність. Так і на роботі. І займаюся цікавими справами, і не байдикую, а час йде просто-напросто повільно. І я не знаю, з чим це пов'язати.  Чи старію? І так ще шкода часу, витраченого на роботу. Розумію, що потрібно. Але з іншого боку - я весь час на роботі. Вночі сплю. Зранку маю годину, годину 20 перед роботою, а ввечері поки приїду додому - вже біля 8 - ще годинки 3 максимуму для себе. А не спати теж не можу. Але цей ритм, і графік... Невже всі так живуть? І хіба так правильно? Чекати нарешті вихідних, щоб поспати трохи довше (хоча я поки і висипаюся), поснідати, пообідати і повечеряти, кудись вийти прогулятися, поговорити з друзями, з хлопцем врешті-решт нормально, погортати інтернет-стрічку...
💭💭💭
Коли за плечима сумний досвід - важко відкритися і довірити/довіритися цьому світові знову. Розумом можна і розуміти всю безглуздість ситуації, намагатися і справді собі довести, що так не можна, але на практиці це зробити важко. Тіло начебто саме закривається, відсторонюється і вдає, що нічого не відчуває, не хоче і його все влаштовує. І так має бути. І це важко усвідомити, що все-таки проблема є, і вона в тобі. Просто так зручно. Страшно знову когось підпустити, відкритися, довірити своє,  дати волю своїм почуттям та емоціям, дозволити собі врешті-решт відчувати і насолодитися тим, що є тут і зараз.  Не боятися, бо вже так було. А вийти знову зі свого кутка "отшельника" і подивитися на світ зовсім іншими очима, тими, що з'являються, коли закоханий і коли хочеться жити вже по-іншому, не так, як раніше, не розумом, і не думками.
💭💭💭
Так дивно, коли отримуєш від сторонньої та малознайомої людини потік добра, простих хороших людяних вчинків. Про які, звісно ж, що не просила і навіть і не очікувала. Інколи не віриться, що таке можливо та чи існує насправді. Паралельно шукаю вигоду тої людини від цих добрих справ. І лишень маленька думка з'являється - може, людина просто хоче тобі зробити приємне, не вимагаючи нічого взамін, окрім слова "дякую". Все елементарно легко. Лише циніки будуть і надалі вважати, що такого не може бути. Знаю одного...
А потім стає чомусь так ніяково від цієї порції людяності. Не знаєш, як реагувати, що сказати, а чого не варто. І лишень "дякую" і вимовляється. Всередині з'являється буря позитивних емоції та хороших слів, але і нерозуміння водночас - за що? Та просто так. Чому так важко зробити щось хороше для іншої людини просто так, не очікуючи нічого? Але знаєте, такі пориви добра зазвичай притаманні стороннім людям, аніж нашим близьким і коханим... Як із нашого, так і з їхнього боку. Чи це тільки в мене така закономірність спостерігається?
💣💣💣
А час іде, а відчуття щастя втрачається з кожним днем. Варто нагадати собі, що я - головна героїня свого роману. І лише щастя - ось через що ми тут...